Якщо Україна не почне жорстко, професійно й системно відстоювати свої інтереси у Брюсселі, її оборонна промисловість може опинитися осторонь майбутнього мілтеку, запуск якого значною мірою став можливим завдяки українському досвіду.
Майже рік роботи у приватній оборонній компанії на міжнародному напрямку показав мені, що розмови про зброю найчастіше зводяться до заводів, контрактів і великих бюджетів. Однак за цим стоїть важливіше питання: хто формує правила майбутнього і чи буде Україна в цій системі рівноправним гравцем.
Саме зараз ЄС запускає нову програму підтримки оборонної промисловості, яка значною мірою враховує уроки української війни, але поки не гарантує українським компаніям рівного місця в майбутній системі.
Йдеться про European Defence Industry Programme (EDIP), яка має стати однією з ключових рамок ЄС на 2026 і 2027 роки. Через цю програму Європейський Союз планує посилювати оборонне виробництво, підтримувати спільні закупівлі, розвивати промислові ланцюги, запускати нові проєкти й окремо підтримувати Україну через Ukraine Support Instrument.
Для України передбачено близько 300 мільйонів євро та окремі правила участі. Це виглядає важливим політичним сигналом, але не розв’язує головного питання: чи матиме українська промисловість реальний доступ до грошей, виробництва, прав інтелектуальної власності, консорціумів і майбутніх контрактів.
Проблема полягає не в назвах програм, а в механіці доступу. Важливо не лише те, що Україну згадують у документах, а й те, хто керує заявками, хто стає координатором, хто контролює бюджет, хто отримує промислове масштабування, хто зберігає права на технології та хто потім бере участь у довгострокових закупівлях.
За такої конструкції Україна ризикує бути не повноцінним учасником, а партнером другого рівня. Це можна показати на конкретних положеннях, обмеженнях і підходах, про які я окремо напишу докладніше у великому тексті.
Зараз важливо зафіксувати саму політичну й промислову проблему, адже рішення щодо таких програм не можна залишати лише тим, хто давно перебуває всередині європейської системи.
Якщо говорити просто, Європа сьогодні навчається на українській війні, українських технологіях, українській швидкості, українських помилках і українському фронтовому досвіді. Водночас українську промисловість дедалі частіше сприймають не як рівного учасника нової європейської оборонної системи, а як джерело бойового досвіду, випробувань, даних, швидких рішень і політичного обґрунтування для нових європейських оборонних бюджетів.
Формально це пояснюють безпекою, контролем компонентів, перевіркою структури власності, захистом чутливої інформації та потребою захищати європейську промислову базу. Але на практиці такі правила можуть мати непропорційно тяжкі наслідки для українських компаній, які працюють в умовах війни, швидко змінюють компоненти, живуть у коротких виробничих циклах і водночас мають відповідати мирній європейській бюрократії.
Це не лише несправедливо щодо України, а й небезпечно для самого ЄС. Система, яка використовує український бойовий досвід, але не вбудовує українську промисловість у фінансування й закупівлі, буде повільнішою, дорожчою та віддаленішою від реальної війни.
Україні потрібна постійна платформа у Брюсселі, яка професійно відстоюватиме інтереси всієї оборонної промисловості й працюватиме не епізодично, а щодня. Вона має займатися не лише EDIP, а й усіма майбутніми оборонними програмами, закупівлями, консорціумами, захистом прав інтелектуальної власності, доступом до фінансування, правилами для українських компаній і прямою адвокацією українського місця в європейській безпеці.
Українське оборонне лобіювання в ЄС потрібно зробити значно професійнішим, жорсткішим і організованішим. Інакше цю систему за нас напишуть інші люди, з іншими інтересами та зовсім іншим розумінням ролі України.